Доктор Фауст, Великий содоміт і некромант (Частина 1)
Переклади
Доктор Фауст, Великий содоміт і некромант
Іоан П. Куліану
Походження фаустівського міфу у такому вигляді, в якому ми зустрічаємо його у так званій протестанській «Народній книзі» 1587 р. є дуже давнім. Перші згадки вже знаходимо у декількох пізніх античних джерелах, таких як роман Климента Римського, легенди Кипріана Антіохійського та Феофіла з Адани. З іншого боку, історія фаустівського міфу не закінчується в «Народній книзі», а знаходить своє продовження і в релігії, і в літературі. Аналізуючи декілька версій історій про Фауста в різні часи, автор має намір виявити їх релігійний підтекст, аби показати, що цей міф є нічим іншим, як порожнім літературним шаблоном, який за бажанням може бути заповненим найрізноманітнішими посланнями. Як наслідок, міф потрібно розглядати виключно розповідною категорією, а не семантичною (смисловою).

«Фаустівська народна книга» 1587 року, яка також є першою літературною обробкою легенди про Фауста, насправді не є саме «народною». Будучи результатом праці хоч і простонародного, але вченого протестантського укладача, вміщена в книзі легенда є прекрасним зразком пізньої ортодоксальної євангельської (протестантської) теології XV ст. Але перед тим, як ми обговоримо джерела походження історії і стереотипу головного героя-мага, потрібно наголосити на одному з аспектів фаустівського міфу, який зазвичай лишається поза увагою: з самого початку ця легенда була продуктом протестантської пропаганди. Її головний герой уособлює риси ренесансного філософа. Він приречений на осуд, бо його науковий інтерес виходить за межі дозволеної необхідності. Така нездорова схильність постійно засуджується авторами–моралістами, а особливо знатним джентльменом П. Ф., англійським перекладачем «Історії проклятого життя і заслуженої смерті Доктора Йоганна Фауста». «Якби не хотів знати так багато, не опинився б в такій ситуації», – говорить П. Ф., цитуючи Фауста, образ якого є менш виразним у «Народній книзі». 

Далі йдеться: «Доктор Фауст…завдяки своєму духу став творцем календаря, за короткий термін він перетворився на прекрасного астронома і астролога: його дух допоміг йому здобути знання, необхідні у визначенні курсу Сонця, Місяця і зірок так, що його ім’я стало найвідомішим серед усім імен математиків того часу». 
Мефістофель, його диявольський слуга, символізує «знання»: знання неба і землі, зірок і країн, богів великих людей, раю і пекла. Сам Лютер не раз повставав проти спроб наукового відкриття невидимих причин: «…Дорогий друже, дозволь природничій науці мати місце. Якщо ти не знаєш, яка сила прихована у кожному камені, зірці, шматку деревини, тварині або в будь-якому іншому створінні (а це знання, до якого прагнуть всі природничі науки), тоді задовольняйся тим, що ти вивчив із власного досвіду і загальновідомих фактів. Тобі достатньо знати, що полум’я – гаряче, вода – холодна і мокра, що літня робота відрізняється від тієї, яку виконуєш взимку; достатньо знати, як поводитися з полем і худобою, будинком і дітьми; це достатньо наукове знання для тебе. Решта ж знань повинні стосуватися лише твого шляху до пізнання Бога, а вже Він покаже тобі самого себе, ким ти є і на що здатен». 
Однієї цікавості, тим не менше, було б не достатньо, аби за це проклясти Фауста. Повинна була існувати ще якась вагома причина, яка б пояснила чому милосердний Бог настільки розгнівався на одного зі своїх синів, що кинув його у вічне полум’я пекла. «Народна книга» і англійська «Історія…» дуже чітко висловлюються з цього приводу: Фауст був проклятий, тому що не вірив у Боже прощення. Проте ця популярна точка зору, здається, не пояснює позицію Лютера щодо незбагненної проблеми передвизначення, яка є характерною для ортодоксальної протестантської теології аж до кінця XVI ст. Як факт, у грудні 1525 р. Лютер дав відповідь на трактат «De libero arbitrio» гуманіста Еразма Роттердамського, опублікованого раніше того самого року, у формі полемічної праці із промовистою назвою «De servo arbitrio». Перегукуючись з Августином, Лютер стверджує, що божественний вирок заздалегідь визначає, чи людина належатиме до списку numerous praedestinatorum, який дорівнює числу скинутих ангелів, і є строго обмеженим, чи до необмеженого – massa perditionis. Людина обов’язково є грішною, її воля виключно обмежена. Тим не менше, вона має disposition ad gratium, а отже, може стати новою людиною, отримавши дар від Бога. 
Згідно з Лютером, Доктор Фауст з самого початку є або проклятим, або врятованим, і незалежно від того, що робитиме, він не здатен вплинути на заздалегідь прийняте Боже рішення. Зовсім іншою є перспектива в «Народній книзі». Насправді, у цьому питанні, як і в декількох інших, ортодоксальний євангелізм стосується Меланхтона, а не Лютера. Меланхтон, котрий був учнем Еразма і найближчим другом Лютера, спробував примирити дві протилежні точки зору. Починаючи в дусі останнього, він завершує, як майже абсолютний послідовник Еразма, а отже й «католик». У 1525 році він заявив, що «доктрина про передвизначення була надто незрозумілою і надто глибоко оповитою таємницею, що робило її закритою для простої людини». Відповідно, в його «Коментарі на послання до Колосян» 1527 року зроблено сміливу «католицьку» заяву про те, що «людина має свободу робити добро і уникати зло, але цій свободі перешкоджає диявол». Автор говорить: «Важливо знати, якими слабкими і жалюгідними є люди, котрі не шукають допомоги в Бога». 
В його «Апології», надрукованій у квітні 1531 року, Меланхтон підкреслив «важливість людини, її стійкість до Слова Божого і віру у власні сили». Для того, аби не «спантеличити прості душі», він відмовився писати про передвизначення. Принцип Божого прощення після покаяння був настільки важливим для нього, що він зробив його найважливішою євангельською догмою у викладі «Аугсбурського сповідання віри» 1551 року. Він пише: «Я вірю у прощення гріхів».
Мелангтон, очевидно, помилявся, думаючи, що звичайні люди із повсякденною свідомістю не здатні осягнути таке складне питання як передвизначення. Насправді прості люди можуть впоратися із будь-чим. Жан Кальвін і його теологія були чудовим підтвердженням цього.
У своєму довершеному есе про Фауста Жиль Кіспель спробував встановити зв’язок між англійським кальвінізмом і теологією Крістофера Марло в його «Трагічній історії життя і смерті доктора Фауста». Проте питанням лишається, чи містить «Трагічна історія» теологію як таку. Дуглас Коул, обговорюючи природу падіння Фауста, робить висновок, що міркування про гріх у Марло має істинно августинське забарвлення. Ймовірно, на письменника міг вплинути мислитель Пітер Баро і професор богослів’я леді Маргарет у Кембріджі, адже вони викладали там під час навчання Марло в університеті. З іншого боку, Марло і людина (або люди), яка допомагала йому в написанні більш повної версії «Трагічної історії», не виказали жодного наміру змінити теологічне обрамлення, запропоноване П. Ф. у перекладі «Народної книги», за винятком двох моментів: суперечки між добрим і злим ангелом і деяких не зрозумілих цілком уривків, які вказують на те, що, згідно з Мефістофелем, цей світ і є пеклом. Проте цього недостатньо, аби зробити Марло кальвіністом.
У п’єсі відкритим лишається питання визначення фаустівського гріха. Д. Коул вважає, що «його гріх – це гріх ангелів», які хотіли у своїй силі уподібнитися Богу. Таким чином, це передусім знання. Інші схильні розглядати його гріх як такий, що вчинений проти Святого Духа, що може свідчити про деякі запозичення із вчення Кальвіна. За словами останнього, цей гріх полягає у виступі проти християнського послання, хоча й не заперечує попереднього ознайомлення з ним: «Illi in Spiritum blasphemare dicuntur: quandoquidem adversus illuminationem (quae opus est Spiritus sancti) lucantur». Однак згадки про це вже трапляються і в лютеранській доктрині. Такі ідеї можна простежити і у «Народній книзі», і в перекладі П. Ф. «Фауст» Марло не є кальвіністським. Аби зробити його таким, логіка падіння Фауста повинна повністю переосмислитися відповідно до лютеранської доктрини про приречення, збереженої Кальвіном, і перетвореної ним на загальнодоступну і популярну настільки, що незважаючи на заборону досліджувати індивідуальне призначення, у Голландії й досі існують громади, у яких люди завжди сперечаються про те, врятованими чи проклятими були народжені їхні сусіди. Це також пояснює ту загадкову причину, чому голландські будинки мають великі вікна без фіранок: просто це єдиний спосіб показати сусідам, що ви достатньо багаті та заможні, а отже, не прокляті. Non enim pari conditione creantur omnes: sed aliis vita aeterna, aliis damnatio aeterna praeordinatur. Згідно із власною доктриною Лютера, а відповідно й Кальвіна, до прокляття Фауста не обов’язково був причетний диявол. Фауста так само міг проклясти Бог ще за непам’ятних часів. Незалежно від його вибору дій чи бездіяння, він не зміг би змінити початкове Боже рішення. Кальвіністські маси, звісно, проявили би ще більшу дріб’язковість у трактуванні доктрини, демонструючи агресію і караючи за найменші відхилення від вчення в межах громади. Можна було передбачити, як освічений «фаустіанський» кальвініст міг використати цю доктрину, аби виправдати різного виду зловживання. І благочестивий сумлінний селянин, і «летючий голландець» з його вантажем африканських рабів були кальвіністами однаковою мірою. 
Англійських пуритан і голландських кальвіністів, очевидно, задовольняла євангелістська ідеологія, про що свідчили численні пропагандистські лялькові вистави, які наголошували не на приреченні, а на смертельній спразі Фауста до заборонених знань, символом чого стала його угода з Мефістофелем. Масовий успіх «Фауста» збільшував ймовірність того, що католицький автор зацікавиться цією темою, повністю узгодивши її із сучасною теологією. Врешті решт, скоро ми переконаємося, що католицька церква на початку XVII ст. не набагато більше сприяла науці, ніж самі реформатори. На щастя, легенда про Фауста була перейнята і представлена католицькій аудиторії не якимось пересічним письменником, а самим Педро Кальдероном де ла Баркою (1600–1681 рр.), іспанським драматургом, який здобув освіту у відомому Імперському коледжі, очолюваному єзуїтами (1609–1614 рр.). Згідно з сучасними біографами, Кальдерон провів 2 роки (1623–1625 рр.) на службі Його Величності в Південних Нідерландах. Ймовірно, там він відвідав виставу про Фауста, поставлену якоюсь англійською трупою. Кальдерон не розумів ні англійської, ні голландської, але він зумів побачити достатньо для того, аби провести паралель із пізньою античною легендою про Кипріана, мага з Антіохії, та молоду прекрасну християнинку Юстинію, котрі, не зважаючи на їх сумнівне минуле, закінчили як мученики і святі. 
До теми джерел, якими користувалися творці п’єси, ми повернемося пізніше. Зараз важливо розглянути Кальдеронове послання до мас, у якому міф про Фауста був поставлений на службу ідеології, хоч і узгодженої з євангелістською у засудженні жаги головного героя до знань, та все ж більш оптимістичної та такої, що наштовхувала на протилежні висновки. Справді, натхненний тогочасним теологом Франсиско де Толедо, Кальдерон знав, що сила диявола не є безмежною. Він може добре працювати з людською уявою, як це було з Юстинією, у котрій диявол спробував пробудити пекельний вогонь почуттів, підсилений її християнським завзяттям, проте він не здатен впливати на волю. Приклад Юстинії, яка здобула тріумфальну перемогу над демоном, став настільки переконливим для Кипріана, що колишній маг, котрому не вдалося спокусити дівчину і з’єднатися з нею у плотському союзі, вирушає разом зі святою дівою на вогняне ложе, аби згорівши, об’єднатися з нею у вічності. Фауст, врятований святістю жінки – це послання могло би стати прогресивним і розвиватися й далі, якби не загальне для всієї епохи припущення, що саме жінка вводить чоловіка у спокусу. Таким чином, у цьому випадку пояснення має гомеопатичний характер: один вогонь поглинається іншим, вогонь хтивості згорає у вогні релігії. 
Яка різниця між окремими версіями історії, коротко розглянутої нами? Передусім варто звернути увагу на частину історії, в якій Фауст/Кипріан укладає договір з дияволом, котрий намагається отримати і приректи на вічне прокляття душу в обмін на земні блага. В пізнішій протестантській версії вказано цілий перелік вчинків, на які здатен Фауст з допомогою Мефістофеля, серед них і заволодіння примарним тілом прекрасної Єлени Троянської. У католицькій трагедії незаймане тіло чудової Юстинії є єдиною жаданою метою мага, котрий будучи глибоко враженим її протистоянням демону, виражає своє захоплення неприступною дамою своїх бажань, дозволивши спалити себе на вогні. Цей сюжет, який дехто помилково може називати міфом, є порожньою схемою для передачі принаймні двох протилежних за своїм змістом і суттю послань:
1. Через свою нездорову цікавість Фауст зважується на угоду з дияволом і буде покараним за нездатність повірити у Божу милість. 
2. У результаті захоплення молодою дівчиною фаустівський Кипріан укладає договір із дияволом, який обіцяє йому за це її тіло, але так і не виконує обіцянки. Кипріан відмовляється від угоди з демоном і зазнає перетворень завдяки непохитності і цноті дівчини.
Ці два послання містять в собі спільне застереження, яке можна узагальнити такими словами: вірте в Бога і лишайтесь осторонь всіляких досліджень природи. До 1637 року, коли у Єпесі побачила світ п’єса Кальдерона, протестанти і католики однаково погодились би з цим основним релігійним принципом. Англійські пуритани, однак, сприяли чистому розвитку технології, який спричинив перехід до професійних інтересів, важливість яких не задовольнила жодна революція, навіть комп’ютерна. 
З легендою про Фауста пов’язують декілька іронічних фактів. Один із найяскравіших стосується магічних подвигів Фауста, які, своєю чергою, перегукуються з тими, що згадані у традиційних історіях про неоднозначного ченця доби Ренесансу, настоятеля Тритемія Вюрцбургського із Пфальцу (1462–1516 рр.). Говорять, що Фауст явив перед імператором Карлом V духів Олександра Великого і його коханки, а також показав деяким своїм студентам справедливу Єлену Троянську, яка, як стверджують, «запалила їхні серця». «Таким чином, людина може бачити, як диявол осліпляє і запалює пожадливістю серце настільки, що чоловіки закохуються у блудниць або навіть фурій, яких потім нелегко позбутися». Пізніше, доктор Фауст «змусив дух Єлени стати його коханкою і розділити ложе з ним». Це сталося за рік до закінчення терміну дії диявольського договору, укладеного на 24 роки. Привид подруги Александра був настільки реалістичним, що можна було побачити навіть родинку на її шиї. У 1539 році Мартіну Лютеру вже доводилося зустрічати безіменного мага, який показав імператору Максиміліану привид Александра Великого. У своїй книзі «Bedenken von der Zauberey» Августин Лерхаймер зі Штайнефельду (1522–1603 рр.) приписує Тритемію виклик духа Марії, дочки Карла Бургундського і покійної дружини імператора Максиміліана. Автор також згадує про реалістичний вигляд привида, на шиї якого можна було розгледіти навіть бородавку. Більше того, Лерхаймер стверджував, що Трітемій мав демонічного слугу, якому чудом вдалося нагодувати свого хазяїна у французькому заїжджому дворі, де було нічого їсти, на очах у голодного німецького імператорського радника. І герой легенди, і історичний Фауст були наділені здатністю створювати з нічого рідкісних птахів або вишукане вино.
У чому ж тут іронія в такому випадку? Нашим першим джерелом, яке засвідчує історичність Фауста і називає його повне ім’я – Георгіус Сабелікус Фауст-молодший – є лист, датований 2 квітня 1507 року, абата Трітемія до його друга, астролога Джона Вірдунга з Гасфурта. Особистість Трітемія є настільки складною для сучасних, недостатньо обізнаних у цьому питанні людей, що вищезгаданий лист важко зрозуміти. Фактом є те, що настоятель Трітемій був одночасно і одним із найвидатніших магів свого часу, і одним із найлютіших поборників магії. Ми проаналізували ці розбіжності в поглядах, звіривши різні джерела. У цьому ж конкретному випадку ми вагаємося, чи пояснювати презирство Трітемія до Фауста тим, що абат був мисливцем на відьом, чи все ж розглядати його як професійного чарівника, який намагався викрити шарлатанство у магічній сфері. 
З іншого боку, Трітемій був настільки благочестивим католиком, що деякі вчені вважають його важливим попередником Реформації. Це твердження може бути сприйняте як жарт або mot d’esprit тими, хто не здатен визнати, що Реформація за своєю суттю є нічим іншим, як католицькою фундаменталістською тенденцією. Тим не менше, це правда. Декілька друзів Трітемія заснували Братство Йоакима на чолі з кармелітським монахом Арнольдом Бостіусом з Гента. Їхньою метою був захист ідеї непорочного зачаття Святої Анни. Сама Реформація була сповнена незрозумілостей. Хтось не без подиву помітить, що Філіп Меланхтон, згадуючи про двох псів Фауста, які насправді були демонами, не забуває й про Агріппу Неттесгеймського (1446–1535 рр.), який також всюди ходив із демоном, що мав подобу собаки. Протестанський лікар Джон Вейр, який був учнем Агріппи відкидає цю інформацію і розглядає її як наклеп. Але іронічність цього факту полягає в тому, що Меланхтон з презирством називав Агріппу «swine» саме через його трактат «Про недостовірність і марність наук і методів». Це була ледве не найкраща робота, написана в дусі Реформації Лютера, адже заперечувала всі форми знань, окрім тих, які виникають з Божої волі. Не дивно, що вона не сподобалася Меланхтону, внучатому племіннику кабаліста Рейхліна-Капніо й істинному гуманісту, якому на той час виповнилося двадцять один. Врешті, повинні ж бути хоч якісь межі євангелістської антиінтелектуальної люті. Таким чином, Меланхтон одним махом позбувся би Фауста за те, що той був содомітом і некромантом, й Агріппи, який також був некромантом та ще й неправильним реформатором одночасно.
Фаустус, чиє прізвище, згідно із Трітемієм, є явним псевдонімом, здається, повертається до історичного персонажа, котрий, приймаючи це ім’я, претендував бути «Фаустусом молодшим», тобто перевтіленням відомого мага Сімона Самарського. Якщо це так, то не дивно, чому «Народна книга» приписувала Фаустові різні епізоди з кар’єри Сімона, який був добре відомим аж до кінця XVI ст. Зокрема, згідно з «Визнаннями» Псевдо-Климента, Сімон, добре обізнаний в грецькій літературі маг, був призначений до сектантської ради іншого самаритянина Досифея, де він зустрів свою колегу Хелену-Селену-Луну і закохався у неї. Згідно з іншими джерелами, цей жіночий персонаж був у тому ж благородному духовному ряду, що й Єлена Троянська, і був виведений із темряви Сімоном. Різні джерела також приписують Фаусту невдалу спробу літати, що перегукується зі ще одним епізодом легенди про Сімона. Не варто стверджувати, що ця інформація не має ніякого стосунку до розглянутого питання, але й не треба переоцінювати її. Власне, вся її важливість обмежується фактом, що традиція, пов’язана з архієретиком і некромантом Сімоном-магом, сучасником апостолів, була використала протестанськимим укладачами для того, аби підкреслити нечестивість майже сучасного персонажа доктора Фауста. Слово «майже» варто уточнити: Фауст належить до дореформаційного періоду, більше того,ототожнює себе з ним, у той час, коли вчені називають цю епоху Ренесансом. Саме через діяльність некроманта Фауста недалеке минуле церкви було засуджене, адже допустило існування такої великої кількості людей, які цікавилися магією. Церква ж не зволікала з розкаянням, і вже в 1586 році, за рік до того, як було надруковано «Народну книгу», Папа Сикст V своєю буллою Coeli et Terra Creatuor Deus накладає остаточне прокляття на всіх астрологів. Церкві знадобилося 102 роки, аби завершити процес знищення магії, розпочатий в 1484 р. відомою буллою Інокентія VIII, яка мала назву Summis desiderantes affectibus і стала безпосередньою причиною великого полювання на відьом, яке насправді розгорілося лише століттям пізніше. Активна діяльність злісного правопорушника Генрі Історіуса, інквізитора для Верхньої Германії, та негативні астрологічні прогнози, у яких йшлося про народження німецького релігійного реформатора, змусили стурбованого Папу Інокентія VIII послабити дію булли, аби встановити порядок у Німеччині (і ніде більше). На той момент він ще не міг знати, що його найбільший союзник, Мартін Лютер, був у процесі народження.
Сучасні вчені, як правило, вважають «Народну книгу» 1587 року літературним сміттям. Проте укладач цієї книги достатньо проникливий і обережний для того, щоб не акцентувати увагу на одній із рис, яку майже одноголосно різні джерела приписують історичному Фаусту, а саме те, що він був гомосексуалістом. Гомосексуалізм був достатньою підставою, щоб висвітлити його ще й як мага із сумнівною репутацією, волоцюгу, квакера, шахрая, лиходія та чоловіка, який вступає в сексуальні контакти із привидами. Можна лише здогадуватися, чому автор «Народної книги» вирішив не використовувати тему бісексуальності. Якщо він зробив це свідомо, то це був досить розумний хід, адже щоб не налякати величезну аудиторію поціновувачів історії про Фауста, необхідно було діяти обережно, щоб навіть просту людину з вулиці можна було ідентифікувати з Фаустом. Називати гомосексуалістом того, хто справді був таким, означає поставити під загрозу справжню суть послання. Люди повинні були розуміти, що він був хитрим чаклуном не тому, що вже від народження мав якісь відхилення, а став таким через «безбожну і злочинну цікавість», згідно з Філіпом Камерарієм, близьким другом і біографом Меланхтона.
Немає кращого способу зрозуміти Реформацію – найбільший поворот в історії сучасного людства, ніж аналіз Faust Volksbuсh  і похідних від неї історій. Два античних джерела її походження, які є навіть важливішими, аніж легенда про Сімона-мага – це легенди Кипріана Антіохійського та Феофіла з Адани.
Згідно з попереднім грецьким варіантом, дівчина Юста з Антіохії, що на Дафні, випадково чує крилате слово Бога, яке долинуло до неї через відкрите вікно, коли його неподалік промовляв диякон. Її батько, якому тієї ж ночі явився Христос, навертає свою дружину і дочку у християнство. Це спонукає прекрасну діву, хрещену ім’ям Юстинії, часто відвідувати церкву. Заради цього вона сама ходить вулицями, що дуже рідко робили дівчата того часу. Одного дня молоду дівчину зустрічає знатний чоловік Аглаїд, і його душа відразу загорається спокусою. Він не вірить у те, що вона заручена з якимось Ісусом Христом і намагається викрасти її. Мила дівчина з такою енергією захищає свою вільну волю, що мало не роздирає кривдника на шматки: «І вона своїми руками до синців б’є кривдника по ребрах й обличчю, порвавши його вбрання, залишає переможеним». Але досить впертий молодий чоловік вирішує скористатися послугами мага Кипріяна, заплативши якому, він намагається завоювати незайману дівчину за допомогою магії. Демон за командою Кипріяна намагається запалити сильне бажання у серці Юстинії. Проте Христос допомагає їй побороти дух хтивості, що, зустрівши опір, покидає її. Те ж саме трапляється і з сильнішим демоном. Як наслідок цього, Кипріян приймає рішення розумне за всіма критеріями: якщо Христос сильніший за духів, то краще служити йому, а не останнім. Згідно з цією версією, він стає єпископом відразу після хрещення і призначає Юстинію настоятельницею монастиря, проте в цьому випадку на такий щасливий кінець творців легенди надихнуло життя чоловіка, краще відомого як Кипріян, єпископ Карфагенський. В інших версіях такий персонаж як Аглаїд взагалі стає непотрібним, адже сам Кипріян жадає заволодіти прекрасною Юстинією, згораючи від «бажання до неї». Не в змозі дістати саму дівчину, демон перетворюється на її подобу, але розсіюється, неначе дим, як тільки Кипріян вимовляє ім’я Юстинії. 
Відзначте, що це лише легенда, датована Ж. Кіспелем приблизно 200 роком н.е., між іншим, її можна віднести до тих часів виходячи лише з сюжету, згідно з яким перша християнка, молода дівчина піддається демонічній спокусі і намагається побороти її, взиваючи до Христа, її духовного коханого. Легенди розповідають нам лише про ті випадки, коли Бог з’являється, аби допомогти вгамувати бажання, але залишають в повному невіданні про те, що сталося б тоді, якби Він не прийшов на допомогу. Ці та інші ідеї краще задокументовані в іспанській традиції першої половини XVII ст., в той час Кальдерон написав свою версію легенди, натхненний п’єсою про Фауста. У питаннях моралі Іспанія, безперечно, була провідною країною в Європі, і хоча більшість нововведень, прийнятих там, були охоче перейняті протестанськимим країнами, деякі з них все ж обмежуються виключно Піренеями. Мода диктувалася єдиним законодавцем: від Мадрида до Амстердама, від Відня до Лондона, за винятком Рима, покаранням за жіночі принади були найбільш строгі в історії Європи сукні темного кольору, довші, ніж зріст людини, з рукавами, довшими за руки; а шиї і кисті рук закривало мереживо. Від Лондона до Відня жінки повинні були мати аскетичну, навіть чоловічу зовнішність, і для того, аби досягнути бажаного результату, вони не задумуючись калічили себе. Іспанський рецепт запобігання росту грудей вражає: на початку статевого дозрівання на цю частину тіла одягали свинцеві пластини, так що груди залишалися пласкими, як аркуш паперу. Вважалося, що лише відьми не робили цього, лишаючись привабливими, згідно із сучасними ідеалами, і диявольськи жахливими, згідно з ідеалами тогочасної епохи. Проте, ми маємо повне право говорити, що чоловіки, включно з суддями, ченцями, катами і, навіть гуманістами, отримували таємне задоволення, гортаючи ілюстровані книги, присвячені темі боротьби з відьомством. Інші, менш болючі методи зупинення росту грудей існували в різних частинах Європи. Між іншим, в Німеччині подібні практики існували аж до XIX ст. У Франції одна з таких справ набула неабиякого розголосу, адже викликала бурхливу полеміку навколо питання екзорцизму. Молода вдова з Нансі, Елізабет де Ранфаінг упродовж семи років (1618–1625 рр.) була одержима демонами хтивості, які говорили різними мовами (мови лишаються невідомими) і переміщали її тіло у повітрі. Відомо, що до того, як нею оволоділи демони, вона хотіла спотворити своє обличчя і руки, тому що ці частини тіла могли ввести чоловіків у спокусу.
Переклад: Ольга Льовіна
©Zlit 2012Про проектКонтакти