Доктор Фауст, Великий содоміт і некромант (Частина 2)
Переклади
Отже, таким було культурне середовище, у якому творилася історія про Фауста, і саме таким людям адресувався цей твір. Більшість з них, до речі, охоче приймали це послання. Однак робити висновки ще рано.
Для початку потрібно розглянути останній із ранніх зразків, використаних творцем «Народної книги», легенду про Феофіла з Адани, написану грецькою мовою між 650-850 рр. н. е. Згідно з однією із найпоширеніших версій цієї легенди, Феофіл був відомим розпорядником церкви в Адані, другій – Сицилійській області. Після смерті єпископа в результаті тиску громадськості митрополит викликав Феофіла, аби номінувати його на вакантне місце. Феофіл наполегливо відмовився. До речі, цей факт деякі з моїх відомих колег пізніше розтлумачать як приховану жагу до влади. Насправді відомо більше, ніж один випадок, коли аскети розглядали номінацію на пост єпископа як найбільший тягар, який міг випасти на їхню долю. Відомий випадок з попередником Ван Гога, якому колись доводилося жити у цьому щасливому християнському світі, з єгипетським монахом Аммонієм (кінець IV ст.), котрий відрізав собі вухо, аби не стати єпископом. Проте це був неправильний вчинок, адже патріарх почав люті переслідування Аммонія і трьох його братів за те, що вони були орігеністами, тобто більш аскетичними, ніж церква могла стерпіти. Справи так і не покращилися для Феофіла: його смиренність змінилася гордістю, він був усунений від виконання своїх обов’язків, після чого, за намовою демона, він вирішив шукати допомоги у єврейського некроманта. Ця історія має дуже антисемітський характер, чим перегукується з набагато пізніше написаною «Народною книгою», яка, своєю чергою, надихнула Шекспіра створити комедію «Венеціанський купець». Феофіл у присутності диявола зрікається Христа і Божої Матері, «і зробивши письмову заяву і поклавши віск на неї, закріпив її власним перснем». Як результат, на наступний день його було відновлено на посаді. Але історія на цьому не закінчилася. Бог спонукав Феофіла покаятися, і той вирішив постити сорок днів, після чого йому явилася Богоматір, яка віддала угоду, котру він заключив з дияволом. Феофіл вирушає до єпископа і сповідує йому свій гріх, піклуючись про те, щоб висунути звинувачення «тому огидному та згубному євреєві і магу» й скласти текст кримінального позову. Наприкінці славної меси, Феофіл стає святим, а його обличчя починає сіяти, неначе сонце. Через три дні після цього він помирає у мирі й спокої.
Ці дві історії відображають два головних мотиви, на які ми натрапляємо в легенді про Фауста: використання магії, аби заволодіти тим, що виявляється лише привидом бажаної жінки та укладання угоди з дияволом. Але схожість розповідних моделей не заважає виявити глибоку відмінність у намірах, з якими створювалися ці легенди. Таким чином, історія про Кипріяна наводить аргумент на користь навернення у християнство, що було характерним для II–III ст. н. е.: доказ того, що Христос сильніший за язичницьких демонів, є достатньою підставою переходу мага у християнство. Логіка, яка стоїть за цим, переконує, що чаклун повинен служити Богові, адже Він є наймогутнішим. Висновок, який робить Кальдерон з цієї історії, є набагато тоншим. В одній із версій п’єси, до прийняття християнства Юстину звали Фаустиною, тобто вона була жінкою, наділеною такою природною красою, що перетворила Кипріяна у Фауста, освіченого вченого у пожадливого мага, жертву бажань. Я боюся, що така абсолютна антифеміністична тенденція лежить в самій основі Реформації.
Як сказано у «Молоті відьом», «жінка є злом природи, наділеним прекрасними барвами». Лише тоді, коли вона покарана, спотворена, від голови до п’ят одягнена у чорне, вона має шанс стати на правильний шлях. Цю монашу точку зору перейняли і миряни, таке явище, згідно з Максом Вебером, можна назвати мирським аскетизмом . 
Крім деяких антисемітських установок, історія про Феофіла також містить застереження щодо використання магії, але головною все ж є ідея, що саме покаяння, (а не готовність прийняти смерть)  має вирішальне значення. В основі сюжету легенди про Фауста лежить принцип зворотної дії: після того, як Фауст уклав угоду з дияволом, він не зміг покаятися, а отже, був проклятим за це.
Факт, що при укладанні «Народної книги» автор користувався древніми християнськими джерелами, найчастіше пояснюють тим, що він був, безперечно, добре освіченою людиною. Безсумнівно, це правда, проте цього недостатньо. Власне, відновлення справжніх християнських цінностей й було суттю Реформації. Люди зверталися безпосередньо до витоків, відшуковували релігійні приклади, підкріплені авторитетом античності. Вважалося, що на початку Реформації було багато чаклунів, і всі вони покаялися. Так само і людина епохи Ренесансу, яка, вважалося, за своєю суттю й була чаклуном, в результаті мала покаятися, охоплена реформаційним духом. Усім тим, хто відхилив цю пропозицію, від якої просто неможливо відмовитися, демон вивертав голову обличчям назад або ж обпалював шкіру на пекельному вогні, у кращому випадку вони потрапляли на багаття Реформації. Варто відзначити, що подібні речі відбувалися по обидві сторони Реформації. Один із найвідоміших прикладів, який мав місце у таборі католиків – справа мага Джордано Бруно (1548–1600 рр.), який відмовившись покаятися, був спалений у Римі в лютому 1600 року. У ті часи Джордано Бруно, як ніхто інший підходив на роль Фауста: він був божевільним волоцюгою, відлученим від церкви; хтивим, позбавленим сану ченцем; він вірив у магію, практикував і завжди відстоював її. Якби Бруно народився хоча б століттям раніше, він, найімовірніше, став би визначним і шанованим вченим, послідовником Платона, як, наприклад, Марсіліо Фічіно (1433–1499 рр.), котрий активно практикував магію, або ж якимось впливовим абатом, як Трітемій, з чиїми знаннями народної магії не зрівнявся б ніхто. Проте, враховуючи ідеали XVI ст., було б дивно, якби Бруно, який володів усіма можливими рисами ненависного мага, закінчив би якимось іншим чином. 
Швидкий огляд матеріалів засвідчив, що незважаючи на подібність сюжетів, смисл, який несе у собі кожна з історій, є дуже різним. Звичайно, ми можемо зробити простий аналіз наративних структур, проте його можна було б порівняти лише з аналізом різних видів карбюраторів, здійснений людиною, яка не знає, ні для чого вони потрібні, ні як працює автомобіль, ні навіть, що це таке. 
Чи можна називати міфом ці порожні схеми послідовності побудови сюжету? І якшо так, то чи всі міфи схожі між собою?
Хтось, хто вважає, що міф – це розповідь про походження світу і різних його частин, відразу відкинув би історію про Фауста, котра не підпадає під подібне визначення, проте кожен студент, який вивчає міфологію, знає, що існує величезна кількість міфів, які жодним чином не пов’язані з темою творіння світу, вони мають безліч варіацій, і єдиний спосіб якось систематизувати їх – об’єднати у єдину міфологічну систему, в якій кожна історія з її сюжетом має власний семантичний потенціал. Історія про Фауста, яка містить прихований погляд на творіння, прекрасно співвідноситься з міфами подібного типу. Таким чином, ми змогли показати, що фаустівський міф був використаний як порожня схема, за якою передавалися різного змісту послання. Ми розглянули деякі з них, але це ще не все. І взагалі, як зрозуміти, де закінчується міф і починається реальність? Якщо дотримуватися принципу бритви Оккама, то потрібно відкидати всі зайві концепції, entia non sunt multiplicanda praeter necessitate. Маючи готовий сюжет, різні залежно від соціального контексту послання, навіщо вигадувати ще третю категорію, аби узагальнити процес? 
На це повинна бути вагома причина, адже сюжет постійно повторюється. Поняття «міф» в цьому випадку ототожнюють із порожнім сюжетом, який залежно від ситуації наповнюють кожен раз новим змістом. Антропологія приречена вічно ad infinatem аналізувати пусті сюжети, не прив’язані до жодного історичного контексту. Проте для історії головним завданням є відстежити, як змінюється міф залежно від соціальних проблем та ідей, актуальних в той чи інший історичний час. Неоднозначність цієї ситуації полягає в тому, що міф, будучи головним виразником соціальних ідей, одночасно є найкращим засобом для розшифрування більш або менш прихованих цілей суспільства. 
Надто багато разів я був змушений аналізувати міф як органічну частину системи in fierі, навіть не знаючи про це та не розуміючи, що ця процедура, крім того, що є надзвичайно цікавою, може мати ще й дуже важливі результати. Але, як писав колись Мірча Еліаде, все залежить від меж, які ви встановлюєте собі, тому, на мою думку, часта зміна масштабів, в яких ми працюємо, є надзвичайно важливою для всіх історичних дисциплін. Проте, зменшення масштабу є дуже небезпечним у випадку системного аналізу, на зразок того, що був застосований мною щодо міфів дуалістичного характеру, які вплинули на християнство, починаючи гностиками і закінчуючи катарами. Ми повинні звертатися до нього лише тоді, коли немає кращих варіантів. Проте перед нами, безумовно, відкривається безліч можливостей, коли ми володіємо достатньою кількістю інформації, яка стосується точної суті такого винаходу людства як міф. Зрештою, історія релігій, зокрема історія християнства як особливої релігії, мають на меті підкреслити приховану взаємодію найголовніших установок соціального значення, які стосуються суспільства загалом, його походження, цілей і призначення. Усі можливі форми суспільства, які коли-небудь існували чи існуватимуть на Землі, цю фундаментальну мету людського існування завжди відображали у міфі. Виходячи з цього, не існує жодного суспільства, яке б не мало релігійних переконань. І не існує жодної релігії, яку б не можна було вивчати в її історичному контексті, було б лише бажання і деякі загальні знання про неї.
Після цього методологічного інтермецо, пропоную повернутися назад до нашого міфу про Фауста, тобто до повторення схожих наративних моделей, які використовувалися для передачі величезної кількості різноманітних соціальних послань. 
Головний поворот в інтерпретації легенди про Фауста, як вважають, зробив Г. Е. Лессінг (1729–1781 рр.). Збереглося лише декілька фрагментів його нібито втраченої роботи та декілька коротких викладів попереднього змісту. Очевидно, Лессінг був вже не здатним розуміти ні прямого, ні переносного значення тих точних покликань легенди на грішний Ренесанс з його магічними практиками та благочестиву Реформацію, яка боролася з ними. Якби представники наступних поколінь розуміли історичні посилання, то не було б жодних повторень, а отже, і міфу. Власне, в основі міфу і лежить процес забування. Проте міф – це не засіб для покращення пам’яті, це механізм, вигаданий з метою створення абсолютно довільної, а відтак ілюзорної постійності в зазвичай непростому і вічно мінливому світі. Як типовий представник епохи Просвітництва, Лессінг виступив проти антиінтелектуальної позиції Реформації. Таким чином, Фауст не міг бути покараним лише за його жагу до знань, а диявол, який символізував це знання не міг бути таким темним і недобрим, як його змальовували набожні євангелісти. Саме це і стало головним посланням, яке намагався донести Лессінг завдяки своєму «Фаусту». Серед найбільш визначних авторів, які постійно переписували і додавали все нові деталі до історії про Фауста був Гете, котрий у другій частині своєї трагедії (опублікована незадовго після його смерті в 1832 р.) зайняв «католицьку» позицію, згідно з якою Фауст був помилуваний за його соціально важливі праці. Змушений, хоча й не охоче, визнати, що його п’єса може бути зведена лише до єдиного «послання», Гете все ж підкреслює такі слова, сказані Ангелами в дії V, частині другій: «Wer immer strebend sich bemuht// Den konnen wir erlosen». Перекладаючи дослівно, доступною широкому загалу мовою , це означає «його можемо ми врятувати, того, хто невтомно прагнув// Вічно на вищий рівень» . Цей дуже суб’єктивний погляд на призначення людини (абсолютно невротичний погляд, як сказав би К. Г. Юнг) має сенс, якщо повернутися до дивних умов угоди між Фаустом і Дияволом:

Коли на ложі ліні, я задоволено розляжусь,
Тоді й закінчиться мій заїзд,
Коли ти мене введеш в оману своїм лиском,
І буду я собою задоволений, забувши про печаль,
Коли одуриш мою душу чуттєвим задоволенням,
Тоді й настане мій останній день!
Ось мій заклад.

Строфа «Im Anfangwardie Tat», або «Спочатку було діло» виражає прагнення до заворушень. Адольф Гітлер, який насправді не любив Гете, був готовий пробачити йому все за ці рядки. Він говорив: «Я не люблю Гете. Але за ці слова я готовий багато що пробачити йому. На початку було діло» . 
З початком XIX ст. почала з’являтися все більша кількість різних версій «Фауста». Немає необхідності ще раз говорити про той внесок, який зробив Андре Дебезі, вивчаючи образ Фауста XX ст. До початку Першої світової війни Фауст був національним героєм німецької пропаганди: він був свого роду der deutche Mensch . У книзі Оскара Шиндлера, яка постала з руїн переможеної Німеччини, Фауст стає втіленням західної людини загалом. На той час популярність Фауста в Німеччині досягла нижньої точки, чим можна пояснити Гітлерову неприязнь до Гете. Зрештою, фаустівська Німеччина програла війну, а це означало, що Фауста не помилували, як обіцяв Гете, а, навпаки, прокляли за описаним у протестантській «Народній книзі» сценарієм. Гітлер не знав, який вплив матимуть події, описані у міфі, на його власне життя. Після 1919 року концепція Гете з усіх боків зазнала жорсткої критики. Зокрема, Фауста звинувачували в тому, що він був прототипом всіх божевільних самовисуванців, які вийшли з низів; бандитів, нерозумних і егоцентричних людей. Незважаючи на негативне ставлення Третього рейху до Гете, нацистська пропаганда знову зробила Фауста національним героєм. На той час світ побачило декілька соціалістичних версій «Фауста». Однією з останніх була опера Ганса Ейслера, написана в 1952 році, якій не судилося отримати схвальні відгуки партійної верхівки Німецької Демократичної Республіки, оскільки вона виявилася «недостатньо націоналістичною». Цей приклад демонструє, що на сьогоднішній день комунізм, напевно, вважається найкращим в історії творцем міфів, навіть в тих випадках, коли ті суперечили історичній реальності.
Звісно, було б набагато легше розшифровувати послання, які містив у собі той пласт ідеологічної літератури, котрий сформувався навколо «Фауста» або ж безпосередньо використовував цей образ. Але таким чином, ми б не додали нічого нового до того, що ми вже й так знаємо, а саме, що порожню сюжетну модель можна наповнити будь-яким змістом, згідно з яким Фауст може поставати ким-завгодно: від негідника до захисника людства. З іншого боку, існує кілька причин, чому найпроникливіша сучасна історія про Фауста, роман Томаса Манна «Доктор Фаустус» (1947 р.), є складним для розуміння. Одна з них – багатозначність інтерпретації. Захоплюючою є вже сама історія зародження ідеї роману. Томас Манн використав життєві історії двох композиторів і одного філософа XIX ст. Усі вони були, однозначно, геніями, які закінчили своє життя не найкращим чином: всі троє померли від сифілісу. Роберт Шуман (1810–1856 рр.) захворів у 19-річному віці, остаточно втратив розум 25 років по тому в 1865. Фрідріх Ніцше (1844–1900 рр.) в 1854 році жартома й випадково відвідав бордель. Його біограф, Пауль Дейссен, описував Ніцше як людину, котра ніколи не торкалася жінки, mulieremnunquamattigit. Проте, ймовірно, що цікавість, привела Ніцше до борделю знову після 1866 року. Таким чином, він був носієм гірких плодів упродовж 23 років аж до 1889 року, коли творець філософії Ubermensch , захлинаючись слізьми, виступив на захист коня, жорстоко побитого його хазяїном. Третім у цьому списку був композитор Гуго Вольф (1860–1903 рр.), чиї темні роки розпочалися у Відні в 1897 році. Інкубаційний період його хвороби Манн залишив поза увагою. Згідно з відомим епізодом з «Народної книги» 1587, угода, яку Фауст уклав з дияволом, давала йому 24 роки, впродовж яких Мефістофель зобов’язувався виконувати всі його бажання. У матеріалах, пов’язаних з написанням роману, Томас Манн зазначає: «24 проклятих роки (Teufelsjahre) з життя Фауста перегукуються з періодом протікання хвороби цих трьох людей». 
Робота Томаса Манна є, безсумнівно, найнеоднозначнішою або, говорячи іншими словами, найбільш багатозначною в історії міфу про Фауста. Томас Манн, певно, перейняв думку свого угорського прихильника, котрий належав до кола Карла Густава Юнга, Карла Кареньї, який вважав, що міф – це «бутон, який ніколи не розквітне». Історія життя Адріана Леверкюна – це поєднання життєвих історій Ніцше і Вольфа, з окремими епізодами, взятими з біографії Шумана. Але це також й історія «фаустівської» Німеччини, чия угода з нацистською партією спочатку викликала загальне піднесення, а в результаті призвела до катастрофи. Незважаючи на те, що це проста розповідь, написана біографом, який не має нічого спільного із митцем, факти іронії й пародії, на які натрапляє читач цієї книги, часто заводять його у глухий кут, бо є надто складними для повного розуміння звичайної людини. Таким чином, міф про генія, який розплатився жахливими стражданнями за власну геніальність, нагадує бутон, який ніколи повністю не розквітне. Критики звинувачували Манна у нездоровому песимізмі, а його погляди часто називали антинімецькими. І все ж, історія передбачає те, що як читач, так і автор можуть ідентифікувати себе з літературним персонажем, біографом Серенусом Цейтбломом. Згідно з останнім, і його друг, і Німеччина купили в диявола свій «великий час» тріумфу, на зміну якому швидко прийшов час безглуздя і катастроф. Леверкюн не встиг висловити свою точку зору, але багато інших винуватців нацистських злочинів ще мають сказати, що вони ні про що не шкодують. Зрештою, і творчий геній, і завойовник світу отримали не просто час (blosssoZeit); це був «великий час, час, чорт побирай, за який кожен піднявся дуже високо і навіть вище».
Усі минулі і майбутні, дійсні і ймовірні прокляття західної людини можна звести до однієї думки, яка явно чи приховано звучить у Маннівському «Фаусті». Образ до непристойності щедрої повії «з великим ротом», Hetaera Esmeralda, яка страждає якоюсь інфекційною хворобою наштовхує на висновок, який став провідною ідеєю роману: вся краса є отруйною. 
Але чи справді це так? 
Чи Христос сильніший за демонів?
Чи достатньо людського покаяння, аби спастися?
Чи є жага до знань найбільшою загрозою для людства?
Чи є заперечення Божої милості найбільшим гріхом?
Чи справді невтомна праця і робота на благо суспільства так високо цінуються Богом, тобто тим, хто надав сенс існуванню світу?
Чи справді Німеччина є великою?
А чи краса отруйна?
Читач вільний сам давати відповідь на ці запитання. Достатньо сказати, що фаустівський міф безліч разів відповідав, як позитивно, так і негативно, на всі ці запитання та на сотню, а, може, й тисячу інших. Хтось буде здивований тим, як багато можна досягнути завдяки лише одній сюжетній моделі. Усе це лише легенда, але безсумнівно, що дуже затребувана, адже до фаустівського міфу поверталися безліч разів, він з’являвся все в нових і нових інтерпретаціях, починаючи з 1587 року, якщо не з 200 р. н. е. Він лишається популярним і сьогодні. І на цьому я хочу завершити. Усе більше нових Фаустів народжується нині, я би сказав, що їх навіть забагато. Можливо, і в цю хвилину хтось працює над фільмом, п’єсою, оперою, романом або поемою про Фауста. Яке місце займає міф у всіх цих невтомних намаганнях?
Згідно з цим дослідженням, міф – це частина розповіді, яка має багато різних версій. Такий прагматичний підхід надто легко розплутує вузол логічних протиріч, говорячи, що є «міф» і «версії». Власне, є лише версії, міф – це лише плід уяви, небуття. Будучи скоріше сюжетом, міф не є ні сукупністю різних його варіантів, ні тим спільним, що є в них, ні основною розповіддю, як інколи помилково вважають. На всіх рівнях, міф має незрозумілу, загадкову природу, яка деякою мірою нагадує ту, що мають субатомні частинки, які, рухаючись швидше, ніж думка, лишаються невловимими, проте, як дехто вважає, залежать від думки того, хто спостерігає. 
Міф – це скоріше бажання повторювати якусь частину розповіді, яка піддається постійній реінтерпретації, навіть в тих щасливих випадках, коли сама розповідь передається в її цілісності і незмінності крізь віки, як, наприклад, Веди чи Тора. Це не сама розповідь, ні її різноманітні, вічно мінливі семантичні перебудови і пристосування.
У цьому випадку реформована гілка древньої релігії має потребу в потужних засобах пропаганди, які підкреслили би світогляд, характерною рисою якого є мирський аскетизм, а також засвідчили б її відповідність духу древньої релігії, істинним і чистим початкам.
Це бажання показати безперервність і є міфом, ще до 1587 р. існував міф Фауста, не подібний до того, який ми знаходимо у «Народній книзі» чи тих матеріалах пізньої античності, перетворених на єдину розповідь. На основі пустої сюжетної моделі, яка виникла наприкінці XVI ст., було створено тисячі нових реінтерпретацій. Щоправда, жодна з них не є «міфом», ні навіть їх сукупністю.
Як наслідок, немає якогось одного опису фаустівського міфу, але є бажання перетворити історію Фауста на міф, повторюваний сюжет. Незважаючи на інколи повністю протилежні послання, які він містить, його ціллю є підкреслити факт існування постійності і безперервності у світі.
І хоча багато хто заперечить правильність такого підходу до цього питання, дехто все ж погодиться, що його можна застосовувати для аналізу християнської і західної міфологічної спадщини загалом, але він не працює, якщо йдеться про незахідний міф.
Я візьму на себе таку відповідальність розчарувати тих, хто вважає, що міф – це розповідь. На відміну від такої дефініції, визначення міфу як динамічного процесу стосується всіх міфів без виключення, адже всі вони безпосередньо пов’язані з постійними суспільними змінами. Це складне явище найкраще спостерігається в західній релігійній історії, оскільки остання є значно краще задокументована і вивчена, ніж будь-яка інша. Очевидно також, що ідеї на Заході змінюються набагато швидше, ніж деінде, проте це ні в якому разі не виправдовує думку, що західна людина є більш «фаустівською», ніж інші, або ж просто має «фаустівський» тип у той час, коли інші – ні.
Я не намагаюся сказати, що ця руйнівна швидкість Заходу не містить ніякої загрози. Але ситуація, яка склалася, є надто складною, аби робити якісь прогнози про подальший розвиток подій.
Переклад: Ольга Льовіна

©Zlit 2012Про проектКонтакти