«Слідами вампіра»: журналістське розслідування чи документальне фентезі?
Рецензії
Образ вампіра є одним з найпопулярніших у сучасній масовій культурі. Його неодноразово використовують прибічники хорору – жанру в літературі та кіно, що має на меті навіяти почуття страху, створивши атмосферу жаху. Інтерпретація образу вампіра крізь призму хорору, як елементу маскультури, є широковідомою. Так, адже популярним є його змалювання як  небезпечної істоти, яка п’є кров, боїться сонця та яку можна вбити за допомогою осикового кілка. Однак зацікавлення вампірами не обмежується сферою масової культури. Протягом останніх десятиліть можна простежити інтерес до вампірської тематики у дослідників релігії та езотеризму. Дослідження цієї проблематики є настільки актуальним, що вона відокремилася у самостійний напрям – вампірологію – дослідження про феномен вампіризму в культурі та історії. Науковці намагаються окреслити трансформацію образу вампіра від його зародження в культурі до сучасності. Зокрема, продемонструвати як вихідці з східноєвропейської міфології – упирі та вурдалаки трансформувалися протягом XVIII-XIX ст. у аристократичних звабників з бездоганними манерами. Зародившись у літературі (точкою відліку прийнято вважати твір Джона Полідорі «Вампір», опублікований у 1819 р.), цей романтизований образ інтегрувався спочатку в театральне мистецтво, а потім у кіно. Однак знання як зацікавлених прибічників хорору, так і фахових науковців не вичерпують поняття «вампір». А головне, вони не дають відповіді щодо того, наскільки цей його можна вважати лише міфом або вдало сконструйованою вигадкою? Оскільки щоб відповісти на це питання, однієї теоретичної бази не достатньо, потрібне глибше занурення у тематику, перетнути граничне розуміння зазначеного образу. 
Зробити це, а саме, ступити за межу спробував французький журналіст, політичний активіст та дослідник езотеризму Жан-Поль Бурр у своїй праці «Слідами вампіра». Автор довгий час був головним редактором журналу «Інший світ», мав глибокі знання з окультизму та магії, що стала справжньою пристрастю журналіста. Книга «Слідами вампіра» є частиною трилогії, до якої входило ще дві праці Бурра: «Секта Люцифера сьогодні» та «Червона меса і чорний романтизм».  
Книга має підзаголовок: «Історія одного розслідування», адже інформація, подана у ній заснована на журналістському дослідженні автора. Поштовхом для розслідування стала замітка в газеті «Фігаро» за жовтень 1874 р., у якій йшлося про смерть румунського графа Бороложовака. Замітка починалася з питання: «Чи потрібно вірити у вампірів?» [с.5]. Прочитавши її, журналіст серйозно задумався над цим питанням. Шукати відповідь автор вирішив, за його словами «найпростішим у світі способом – зустрівшись з цими істотами, яких люди відносять до давніх забобонів» [c.6]. За відправну точку Жан-Поль Бурр та його колега Наталі взяли паризький палац, що став останнім пристанищем румунського графа. Звідси і почалася журналістська подорож, що мала на меті з’єднати всі елементи таємного ланцюжка, що доводить існування вампірів. 
Значну частину своєї праці автор присвятив венеціанській Лагуні (Частина перша. Венеція, чаклунське місто. С. 16-95). Автор і його колега відвідали: Канал делль’Орфано («Канал Сиріт»), Будинок духів, а також віддалений острів Казон-дей-Сетте-Морти (Будинок семи мерців). На їх думку, ці місця – головні осередки давнього культу Водного дракона, оскільки Дракон як і Змій були важливими фігурами вампірської міфології. Представники цього містичного руху вірили, що на острові Мурано (один із найбільших островів Лагуни) мешкали чорні владики. За легендою – це «загадкові істоти, напівлюди-напівбоги, що здійснювали страшні обряди» [c. 24]. Ці обряди передбачали принесення кривавих людських жертв верховному божеству – Водному Драконові. Важливо, що у цій частині розслідування автор розкриває Венецію, в якості одного з перших та головних осередків європейського вампіризму. Варто звернути увагу, наскільки докладно описаний обряд посвячення, яке пройшов Жан-Поль Бурр. Журналіст передає емоції та свій психологічний стан, який наближений до сну чи видіння. І хоча автор не уточнює, яке саме посвячення він пройшов, усі атрибути вказують на вампірську ініціацію (кривава жертва, чию кров, мали випити учасники ритуалу, а також викликання духу графа Дракули). Однак, немає однозначної відповіді, наскільки вдало пройшла ініціація. Так, автор описує зміни, що сталися з ним і його свідомістю. Він відчув, що зробив крок за межу: життя і смерті, реального і уявного. Ще одним доказом вдалого проходження посвяти може слугувати інцидент під час ритуалу Морадзано. Приїхавши у Румунію, Жан-Поль Бурр та Наталі натрапили на групу людей, що боролися з вампіризмом під абривіатурою M.N.C. Її верховний наставник Морадзано проводив обряд очищення від вампірів. Журналіст та його колега не змогли до кінця взяти в ньому участь через погіршення самопочуття. Після чого один з учасників ритуалу сказав: «Я не знаю хто вас сюди привів і для чого, але ви заслуговуєте долі тих, з ким ми боремося» [c.110]. Однак автор нічого не пише про наявність у нього потягу до крові. У праці не зазначається, що після  ритуалу посвячення журналіст пив кров. Цей факт може ставити під сумнів дієвість обряду, а може вказувати, що ініціація лише перший крок до перетворення. 
Оскільки другу частину свого розслідування Жан-Поль Бурр провів у Румунії, то варто звернути увагу на декілька важливих аспектів, що вказують на існування там вампірського культу. Насамперед, територію Трансільванії давні греки вважали Долиною безсмертних, оскільки там жило плем’я даків – на думку автора напівлюдей-напівбогів. Вони могли перетворюватися на вовка чи кажана та безпосередньо спілкуватися з богами. Даки будували свої замки на вершинах, що символізувало їхню могутність. Відповідно до отриманої автором інформації, нащадком цього племені був і граф Влад Цепеш (Граф Дракула). Тому, коли король Сигізмунд створив «Орден дракона», до якого належав і Дракула, він дав новий імпульс вампірському культу. Із Долиною безсмертних пов’язана також назва товариства «Туле», організатори якої запозичили це слово з грецької міфології. Саме товариство було організовано у 1918 р. в готелі «Чотири сезони» (що цікаво, саме з цього ж готелю вирушає на пошуки графа Дракули герой роману Брема Стокера Джонатан). 
Особливої уваги заслуговує здійсненям Жан-Поль Бурром та Наталі обряду виклику «живого мерця» з книги Мага Абрамаліна. Важко сказати однозначно, що спонукало їх до цього. Чи атмосфера Румунії та розвалили замку Дракули, чи щось інше по ту сторону реальності. Це знову наводить на думку, що автор та його колега стали частиною древнього культу. Жан-Поль Бурр знову описує стан, близький до сакрального. Ймовірно тут, у підземеллі румунського замку з трупом кішки на підлозі, відбувся ще один етап перетворення на вампіра. 
Працю «Слідами вампіра» дехто може назвати фантазією фанатика, або навіть єрессю. Однак з цим сміливо можна не погодитися. Дійсно у книзі є моменти, достовірність яких піддається сумніву. Проте, тема дослідження та ті аспекти, яких вона торкається створюють проблематичність доведення надійності та авторитетності фактів. Так, адже мова йде про діяльність таємних, закритих товариствах європейської знаті, що дуже ймовірно існують і у наші дні. Це дає підстави припустити, що від таємничої Венеції до лісистої Трансільванії, адепти вампіризму досі проводять свої ритуали, що об’єднуються у червону магію, метою якої є досягнення фізичного безсмертя через кров, що, на їх думку, є основою життя.
Не дивлячись на сумніви та неоднозначність певних моментів розслідування, воно демонструє досить важливі аспекти у тематиці дослідження вампіризму. Зокрема, варто говорити про концепцію цього феномену у його історичному вимірі. Жан-Поль Бурр доводить, що вампіри не міф, а вампіризм бере свій початок не з XVIII ст. і навіть не з Середньовіччя. Згідно з позицією автора, вампіризм не може мати конкретної історичної точки відліку. Так, адже це вид магії, що існувала ще у доісторичний час, коли не існувало добра і зла. Вона спрямована на досягнення вічного життя у його тілесній формі. Жан-Поль Бурр розкриває її ідейний зміст: «вампірська магія прагне увібрати в себе суть самого життя за межами, які змушують помирати» [c. 114]. 
Іншим важливим фактором у книзі «Слідами вампіра» є розвінчування міфу про значення осикового кілка, як зброї проти вампірів. Версія, що вампіра можна вбити, проткнувши його серце осиковим кілком є результатом накладання християнських ідей, зокрема перемоги добра над злом. У своїй первинності осиковий кіл – це основний символ вампіризму. Докази цього автор вбачає в ритуалах жреців племені даків у Трансільванії. Для спілкування з їхнім верховним божеством – Зальмоксісом, обраних приносили в жертву, скидаючи її на вістря списа. Це була плата за безсмертя. Пізніше списи було замінено гострими кілками, які заривали в землю. У цьому аспекті важливо, що прізвище правителя Валахії – Цепеш – перекладається, як «той, що саджає на кіл». З огляду на це, автор інтерпретує два схрещені кілки зображені на гербі вже згаданого товариства «Туле», як символ відданості вампірському культу. 
Таким чином праця Жан-Поль Бурра «Слідами вампіра» є не просто розслідуванням чи фантастичною сповіддю журналіста-езотерика. В своїй основі вона має багато аспектів, що можуть пролити світло на феномен вампіризму, остаточно викресливши його із сфери хорор-забавок чи виключно міфологічних вигадок. Оскільки інформація, висвітлена у книзі змушує переосмислити відомі нам історичні джерела про вампіризм і подивитися на цей феномен з точки зору людини, що прагнула сама пройти шлях вампірської інііації.

Аліна Вознюк

©Zlit 2012Про проектКонтакти