Спогади про місто О.
Есе
«Релігія була створена не зірками», - так колись писав Марсіліо Фічіно. Також він вірив, що душа збагачується через пам’ять зірок. Сьогодні можна сказати, що всі таємниці зірок, котрі нас оточують, не будуть розкритті людиною. Нам лишається лише гратися у головоломки заради того, щоб наш мозок не перетворився у сіре каміння. 
Інколи хочеться перечитувати певні фрагменти книг. Одна фраза, яка належить Еліаде, дивно мене зранила і викликала кровотечу… думок: 
«Чикаго, 10 декабря 1984 года. Уже четверть часа я стою у окна и смотрю в пустоту, не понимаю почему. Я встал из-за стола, думая, что пошел снег. А потом не смог отойти от окна, хотя снега и в помине не было». 
Його слова викликали у мене дежавю. Останні дні годинами стою біля вікна, дивлюсь в порожнечу і нестерпно чекаю на сніг. Після цього Еліаде згадує про початок свого життя у США, коли і як все починалося, що відбувалося з ним та його дружиною. Медитативне занурення в спогади і страх не встигнути зафіксувати їх на папері, зачаровують читача.
Щоб знайти відповіді на питання і таємниці спогадів завжди поринаю вглибину того, що вже не повернути і не змінити. Подорож, що триває годинами, постійний рух серед лабіринтів. Колись життя мені продемонструвало, що різні люди конкретні події пам’ятають по-різному. Мене завжди роз’їдала зсередини цікавість щодо одного питання. Чи буду я пам’ятати ситуацію, що трапилася 2012 р. в 2040 р., так як я її буду пам’ятати в 2025 р. Напевно, що ні. Для того, щоб поринути з головою у вихри часу людство придумало різні методи фіксації подій сьогодення. В цьому воно продовжує вдосконалюватися і навряд чи зупиниться, оскільки існує дуже багато деталей, які  залишаються невловимими для нашого архівування. Не знаю з чого розпочати свою розповідь. Можливо, вона не має початку, так само як і свого завершення. Це лише фрагмент того, що відбулося і вже не повториться. Єдине, чого прагну, це не загубити кольори і звуки, які так наполегливо розкидав на полотні, щоб намалювати лише одну із картин власного життя. Слова моєї історії розсипалися на папері.

Сьогодні мріяв про минуле. Сумував за тими людьми, що піднімалися з ріки спогадів. Люди, котрі вже давно зникли і збудували свої будинки, фортеці, палаци. Хто з цегли, а хто з піску і туману. Колись ми всі забавлялися в De ludo globi ( "Гра в шар" - у неї гралися титани і маленький бог Діоніс, що за легендою загинув від рук титанів, після чого вони його з`їли. Про це дізнався Зевс, батько Діоніса, і спопелив титанів, що так вчинили з його маленьким сином. З цього попелу він зліпив людей, котрі мали божественну і титанічну природу - духовну і матеріальну), серед наших мрій, на галявині, котра давно вже пустує і зеленіє спогадами, які ми там полишили. Тоді був час неоформленості. Місце де ми ховалися у книгах і яке всі називали просто О. Наскільки дивним і незнайомим воно було. Ніхто з нас не наважився зазирнути у його склепи. Сьогодні вже не згадати, чого саме ми тоді так боялися і для чого обходили стороною. Вільно прогулювалися на його могилах і кістках, що покривала земля. Там спочивали тонкі та прозорі люди, які витинали візерунки нашої дуже давньої історії. Вони лише хотіли спокою, щоб там ніхто не ходив, щоб їх спогади ніхто не читав, але нікого з нас не цікавили їх забуті та глухі бажання.
Ким ми тоді були і для чого ходили по тій землі? Це залишилося таємницею для мене навіть сьогодні. Не можна знайти сліди там де їх не було. Інколи моє минуле потрапляє у шторм. Подія якої не було, але вона відбувається у моєму минулому саме сьогодні. Якось пам’ятаю її саме так, наче сон з минулої ночі. 

Люди стояли на кораблі і дивилися в туман, що огорнув нас з усіх боків. Хтось намагався побачити скелі, постійно про це повторюючи вголос. Потім почалися сильні пориви вітру. Скелі не змусили себе довго шукати. Вони знайшли нас значно швидше. Тоді всі люди опинилися у воді, тримаючись за різні речі, що плавали на поверхні води, протистояли течія, що їх розносила у різні сторони, а пізніше вони зникали серед туману. Сумна картина. Так думалося мені в той момент. Хтось приніс якір і кинув його зі скелі у воду.
 
Після того я прокинувся серед маленького будиночка, що був збитий з дошок. У ньому було бездоганно чути як ходить вітер за стіною. Будинок хитався, коли вітер був сильний. Низькі стелі та зелені стіни. Кухня, що мала запах тютюну і мила. Він виникає тоді, коли ти ретельно миєш руки після того, коли викурив багато цигарок. Там ми шукали відповіді під час довгих розмов про неіснуючі речі та думки. До болю рівна кімната з Барселоною на шафі, будинки з ключами до них на стінах. Темні чорнила перетворили шпалери на поля Ірландії, озера Японії та гори Австалії. 
Подорож уяви, що супроводжувала нас впродовж дивних років у місті О., заховалася в моїй пам’яті дуже глибоко. Книги філософів, письменників і поетів, що лунали з наших уст щодня. Дивні дні з глухими розмовами виникали і зникали як цілі світи в уяві якогось божества. Місто де всюди цвинтар. У наших розмовах завжди був присутній невидимий третій. Кожна з них була призначена для когось Іншого, не лише для нас. Хтось казав, що це минуле, а дехто думав про Бога чи просто про Світ. Вони завжди завершувалися під спів хасидів, котрі носили свічки на могили до своїх праведників. 
Місто в якому на одній вулиці знаходилося більше тисячі прихованих шляхів у різні світи історій, думок та мрій. Вони там народжувалися і зникали, ховалися і втікали від нас до когось іншого. Просто губилися серед ранкових туманів і мокрої трави на схилах міста. Деякі з них обстригали своє волосся і залишалися в храмі науки. Ця будівля була покрита мохом і зеленим слизом, який вже давно був життям, окремим організмом, що поглинав все до чого він добирався. 
Найкраще було тоді, коли йшов сніг. В такі дні слиз зникав і можна було вільно дихати, далі продовжувати нашу гру на галявині, яку огорнув білий колір маленького і холодного щастя. Він сліпив мої очі, був схожий на туман листопаду, який виходив гуляти з річок навколо міста. Тоді О. ховалося, люди у ньому ставали загубленими і перетворювалися на їжаків, що хотіли вирушити у потойбіччя, але не могли зрушити з місця. Їх сковував страх, що загубили тонкі та прозорі давно померлі жителі цього міста. 
Знання там передавалося через рипіння підлоги, коли у нас від нестачі кисню мозок починав працювати інакше. Так виникало відчуття, що будь-яка філософія можлива для розуміння; там було видно кістки під землею і каміння навколо них. Це була наша опора. В такі моменти кожен із нас сміливо будував самого себе. Відбулися зміни у нас самих, у сприйнятті нашого міста і гри, яку ми так старанно намагалися грати. Заповнена зала бібліотеки. Крихкі розмови про все, що нас оточувало. Боги Індії або Китаю, папи Ватикану чи батьки демократії, селяни та їх ідоли життя. Ми майстрували і вирізали ідеї дуже старанно, але так само старанно їх губили і забували у тій великій залі серед книг. 

Таким був рух у моїй пам’ять. Корабель минулого розбився і все розлетілося під час шторму. Місця неоформленості, пошуку та мрій, що наповнюють наш внутрішній світ. Історії, які відкладалися у коробку зроблену з туманів листопаду. Існував лише наш час, коли ще нічого невідомо і просто ніхто нічого не знає. Ми копали собі могили для зліплених з глини маленьких інфантильних світів. Кожен із нас вирушив своїм шляхом для того, щоб втрачати самого себе, губити шматочки своїх мрій, людяності та надії. Все було схоже на дивне марево, щось дуже липке і неприємне. Після цих відчуттів надходила злість, досвід і уявна мудрість. Остання говорила декому з нас, що це все лише фантазії і, насправді, не було ніякої гри на галявині, кісток і каміння для нашої опори, навіть нас самих не існувало. Це все лише мрії, ким ми могли бути, але так і не стали. Загубилися в тумані, створили для себе спогади, щоб не було так страшно блукати серед життя. Голос уявної мудрості вперто говорив про неіснуюче місто О., людей у ньому, незбагненну гру і тонкі та прозорі тіні померлих людей». 

Можливо все було б саме так. Однак слиз, що інколи з’являється на моєму тілі, викликає змішанні відчуття. 

Щепанський Віталій

©Zlit 2012Про проектКонтакти