Мандрівка крізь сон
Есе
Щоденна мряка вибивала мене з ритму подорожі у цій країні. Складно було рухатися землею, котра намагалася затягнути твої ноги у своє тіло. Коричнева трава, волога від дрібного дощу, і небарвисті осінні квіти, що не хотіли віддавати повноцінне панування передзимовому стану природи. За вікном росла тополя, з сірим листям і майже повністю зливалася з пейзажом, який створювала мряка. Затягувало на ніч. У цих краях важко знайти місце, де можна спокійно відпочивати думками. Мені завжди хотілося вважати, що я подорожую десь в іншому світі. Закутавшись у куртку серед наспіх зламаних гілок і вологого листя, намагаюся заснути. Брудний одяг майже злився з кольором ґрунту, навколо мене де не було чути жодного звуку, лише заледве спокійного шуму води від не дуже бурхливої річки. «Потрібно рухатися вперед», - так говорило моє тіло в думках чи те, що від нього лишилося. Уява завжди рухалася швидше оформленого тексту. Тому це все створювало порожні місця на сторінках мого життя.
Така порожнеча простору лякала. Я був наляканий сірістю, спокоєм і відсутністю життя навколо мене. Наляканий таємничістю та містичністю, що створювало сіре небо. Наляканий стежками, що змушували мене тут блукати. Це все створювало приємне відчуття щастя серед безмовної порожнечі просторів моєї особистої подорожі за вікном. Холодні сині очі, давно полишені життя, втягували в себе горизонт. Світанок робив мене щасливим, а новий день приносив солодку і липку істину, що приходить з туманом. 
Тільки зараз я засинаю під сірим крилом, невидимим для мене, але дуже живим і теплим. Його тепло і щирість передається мені в дар, для того щоб сон був спокійним. Тоді відчуття стають надзвичайно яскравими і чіткими ніж моє життя, ніж все, що мене оточувало довгий час і жило у моїх світах. Я завжди засинав під сірим крилом і ніколи не задумувався над тим, що це може бути так легко. Сьогодні нитки спогадів обплітають мене таким чином, що на них можна гойдатися. Дорога така самотня, але колись, можливо, я зможу бачити такі ж самі сірі крила над іншими людьми. Тільки цієї ночі, у цьому сні, воно висить лише надомною. 
Щось наповнило ріку часу. Вона знаходиться у вічному коловороті пам’яті. Там все завмирало неначе риба, яка потрапила у лід. Прірва не була такою великою. Саме між мною і світом, звідки надходили відчуття присутності сірого крила. Уява підказувала, що час стискається у вічність в нас самих, а під крилом він просто зникав. Річка впадала в океан, далі вона перетворювалася у щось велике і безмежне. Шматочок льоду, в якому проживала рибина, також там опинився і повернувся до свого джерела. Безшумні думки маленької істоти зливалися у безкінечну сірість пейзажу навколо. Життя рибини поглинав безмежний океан забуття. 
«І ти, і я – це тільки сон». – Лунало з далеких щасливих днів. За легендою ці слова зрозуміє мудрець, який народжується лише раз на тисячу років, але для цих слів мине лише мить, неначе ніч для людини. Тоді для деяких з нас відбудеться велике пробудження серед сну. Пробудженні зможуть наблизитися до розуміння того, що десь в глибині Бога прихована таємниця. Вона є бездоганною і неймовірно простою. Близькою до життя людини. Прихована в ілюзорності безмовної порожнечі, в реальності примарних ілюзій. Тоді пам’ять стиснеться в одну мить, як людське життя для історії.
Сни приходять і йдуть, неначе жінки чи ідеї. Деяким з них вдається жити повноцінним життям через стереотипи культури або кохання до істот, що їх оточували. Тоді вони були юними дівчатами. Здавалося б, що з часом вони мають перетворитися на люблячих жінок, але раптом з’являється неочікувана перепона. Тому деякі з них однаковим методом проводять юність і зрілі роки. Серед них лунало багато нерозумних думок. Така нерозумність супроводжувалася безглуздими насмішками. Невже ці люди, які насолоджуються дарами життя, здатні зрозуміти причину блідості цих жінок, глибокі страждання, які заховані під цією блідістю? Мені випадало зустрічати і знати жінок, в зовнішності яких є щось таке, що мимоволі наводить на думку: «Не знаю чому, але мені здається, що ця жінка ніколи не пізнає любові чоловіка. Щось незрозуміле намагається завадити цьому…». Така думка завжди знаходила підтвердження для самої себе після близького знайомства з такими жінками.
Іноді мені думалося, що дорога життя людини схожа на лабіринт, який переповнений гладким камінням. Одна з блідих жінок часто питала мене: «Рухатись - значить літати?». Що я міг відповісти їй на це? В моїх думках роїлися тисячі думок. Моя відповідь була чужою: «Рухатися означає не бути там де опора. Рухатися означає переходити з однієї форми в іншу». 
Життя тіней, так само як і людини, що колекціонує пригоди, завжди розпочиналися з першого кроку вперед. Ми ж не помічаємо крила, що нависають над нами. Хтось розмістив свої камінці дуже зручно і лише тоді почав рухатися вперед з одного каменю на інший. Стрибками, саме тому її здавалося, що рух це політ. «Будь сміливішим і не дивися під ноги. Вони не підведуть тебе», – говорила вона мені. Або мені так хотілося пам’ятати ці слова, що звучали в наші далекі забуті дні. 
Коли мені ставало ніяково я розмірковував про свою сутність, сутність світу в якому опинився у цьому житті. Тоді каміння починало говорити зі мною своєю кам’яною мовою. Страх минав і можна було рухатися далі. Мені вже не повернутися до життя після хвороби, яке ми вперто називаємо життям. Це була втеча з дому, на звуки внутрішнього голосу, що кликав у вічну мерзлоту. Шукати там того хто знає як наблизитися до таємниці Бога, того хто прокинувся серед великого сну, істинного мандрівника.
***
Пам’ятаю, колись мені розповіли один сон. Здається це була моя подруга з Тайваню. Її бабуся японка, котру ще підлітком забули на острові батьки, розтлумачила його для неї. Внучка розоповідала, що хтось з темряви дивився на неї спокійно і байдуже. Дивний всепроникаючий погляд кам’яного обличчя стискав її душу. Воно дивилося похмуро і велично. З глибини її свідомості лунав голос, що цей образ має схожість з тим, що живе в кожному з нас, в кожній живій істоті. Це те, що людина поховала у своєму серці декілька тисячоліть тому і засипала грудою каміння, але воно ще досі не вмерло. Тоді вона пішла далі в темряву. Це була печера, досить простора і вогка. Пам’ять їй підказувала, що там стояв запах морської води. Раптово з’явилося світло від вогнища. Біля нього лежало тіло моєї подруги, а з грудей вилазили маленькі прозорі павуки. На них був візерунки дуже гарного і великого дерева. Потім вогонь розрісся і поглинув всю печеру за одну мить. Лише кам’яне обличчя перетворилося на короля. Він сказав, що є володарем цієї печери і панує у глибинах людських сердець, розкинувши свою королівську мантію на сіре каміння в печері. Його погляд висловлював презирство, владу і гордість над собою. Після цих слів він перетворився на гігантський камінь. В минулому, напевно, це був жертовник, серце печери, яке залишається байдужим при погляді на горе і страждання. Цей могутній кам’яний дух, який таємно спокутує важкість нерозкаяних гріхів. Тоді камінь промовив: «Навіщо турбуватися про те, що ти зробила? Так судилося безсмертним». Після того вона сама собі вирізала серце і віддала його жертовнику. Її дар забрали прозорі павуки і помістили всередину короля духів цієї печери. 
Таким був сон моєї подруги. Бабуся сказала, що так народжуються вдруге і це велика честь, що вона була обрана таким могутнім духом. Тоді вона вирішила, що повинна боротися з кам’яною людиною, якщо хоче бути щасливою. Однак відчувала лише свою безпомічність перед минулими гріхами людей, які захоронили і засипали камінням своїх сердець у тій печері. Залишалося прийняти той факт, що вона народилася вдруге і чекати того моменту, коли король духів захоче від неї чогось незбагненного.
Тоді я думав, що моя подруга не зможе подолати короля духів в собі, він рано чи пізно отримає перемогу над нею. Усвідомити свою вину і безпомічність означає відмовитися від своєї свободи. Бажання померти, але не втрачати свою свободу. Моя подруга зникла декілька років тому. Не пам’ятаю скільки часу минуло після того дивного сну, але бабуся сказала, що вона розчинилася в печері короля духів, адже подарувала йому своє серце. 
***
Моє бажання говорити з собою зникає і повертається у миті, коли нічого сказати. Непевно такі моменти присутні у житті будь-якої людини. Намагання позбутися страхів породило певну слабкість перед словом. Текст переміг, зламав людську волю. Однак, знання проблеми не відкриває шляхів до її вирішення. Цієї ночі тіло почало мерзнути. Все навколо нагадувало, що зима чекатиме не дуже довго. Мені хотілося впасти і забути про все, щоб не бачити холодні очі порожнечі, що не давали спокою. Палюча цікавість загубила безліч людей, які чогось хочуть, але постійно забувають чого саме. Намагаються постійно забрати себе від порожнечі. 
Коли на вулиці панував листопад я почав сумувати за запахом пилу з полиць, де зберігалися мої книги. Такі спогади наштовхували на думку, що всі люди мертві, просто вперто цього не помічають. Колись мені сказали, що мандрівка до основ священного йде на благо тільки тоді, якщо вона змінить самого мандрівника. Таємниця, яку я намагався пізнати, постійно переростала мої знання про неї. Мені здавалося, що рухаючись вперед я повертаюсь назад, коли піднімаюся вгору – опускаюся вниз. Намагання потрапити всередину буття завжди викидало мене назовні у глуху порожнечу. Існування древнього короля з каменю і вічність, що стиснута в простір безкінечного, яка стала дуже конкретною, оскільки була мною і проживала в мені. Моє тіло замерзало від холоду в кімнаті, а сон ніяк не хотів забирати мене відкрилися думки, що були призначені для всіх доріг цього світу. 
***
Якщо поглянути правильно на моє життя, виявиться, що воно мало чим відрізнялося від життя інших людей. Справді, багато хто прив’язується до істот, які мають загинути, але кожна жива істота заслуговує великої пошани, адже у кожного з тих хто ступає на цей шлях хоробре і щире серце. Деякі сильні люди мають у собі щось таємниче. Часто трапляється, що той, хто має в собі великий запас життєвої сили, носить смертельну краплю крові. Ця крапля може перевернути життя у найнесподіваніший спосіб. 
Існують легенди про мужніх воїнів, гробниці яких можна побачити на наших землях. Вони були сильними та хоробрими людьми, але в їхніх душах була особлива таємниця, яку ніхто не міг зрозуміти. Наші давні поеми говорять, що в них була кров духів, яких ми не можемо бачити, але вони живуть біля нас. Як можна вважати людину слабкою, якщо в її очах морок загубив свою тінь? Чи не та сама тінь приваблювала мене в таких людях? Чи не та сама крапля смертельної крові змушувала мене любити таких людей? На ці питання не має відповідей. Я лише чув історії про тих, хто господарював над багатьма землями і народами, любив своїх близьких сильніше, чим ближче вони були до смерті. Зустрічався з їхніми душами в осінню ніч. Древні королі оберігали своїх коханих блідих жінок три дні після їхньої смерті, бо вони їм здавалися настільки живими.
Людська подорож не минає безслідно. По наших слідах підуть ті, хто все ще вміє слухати духів, для того, щоб подивитися на пристанище того, в чиїх тілах живе їхня кров. Кожен з пробуджених серед великого сну мусив рухатися тільки вперед. Повертатися назад на свою землю, де на них хтось безмовно чекав. 
***
Тоді мені снився сон, що лунав розповіддю, яка продовжується щодня і звучить для тих хто завжди біля нас. Для духів, що нас оточують і оберігають. Вони захищають мандрівника, що вічно прагне змін. Наша смерть відкрила мені очі. Баланс світу надзвичайно крихкий і тримається він лише на любові, яку ми втрачаємо. Кожен із нас пишається Іншим, як може пишатися одна людина іншою. Невідомий силует мандрівника йшов далі. Після свого пробудження він віддав усе, а натомість отримав цей сон, куди більше схожий на смерть.
Чи зможе він прокинутися? Ні, надто міцні пута. Доки не зміниться цей світ, він його не побачить. Холод такий рідний. Все скріплює холод, створює порожнечу в нас самих. Руйнує сонце, але дає нам ніч.
Берег мого життя промовляв мохом та сухим вересом, який давно вже ніхто не збирав. Невеликі льодяні скелі скріплювали житло мовчазних звірів, що забули колір неба. Пейзаж зливався з камінням, щоб ніхто зайвий не бачив останнього шляху мандрівника, що пробудився серед великого сну. Там було холодно і світло, а на острові гасло сонце, тоді як зірки світили надто яскраво. Вони перетворилися на стежку серед темного неба, куди хотіла вирушити моя душа вслід за мандрівником. Там була межа світу який живе страхом, і світом, який живе холодом. Мандрівник загинув у битві, не від меча, як древні королі, а від свого часу, в якому він опинився. Кожна епоха створює свої поля для битви і свою зброю для неї. Тоді за мандрівником на небі закрилася брами. Стежка зникла і моя душа могла лише безмовно стояти і дивитися у порожнечу, яку я бачив щодня за вікном. Спокійно причаливши до берега порожній човен зупинив беззвучну розповідь мандрівника як і мій сон.

Щепанський Віталій

©Zlit 2012Про проектКонтакти